Село розташоване на північному березі великої болотистої долини, яка простягається від с.Гонорівка до с.Іванівці на 10 км, при ширині 2-5 км. Нині вона частково осушена, а у 1980 р. тут створений Маначинський державний гідрологічний заказник площею 206 га. В древності болота були непрохідними, про це свідчать поклади торфу. Місцевість була багата рибою птахом та звіром. Природні умови нашого краю приваблювали стародавніх людей. Важливою рисою рельєфу були острови серед болота, на яких люди, які тут селилися, мали захист від ворожих нападів. Крім того, р.Грабарка (ліва притока р.Збруч), котра бере початок у цих болотах, була зручним водним шляхом сполучення по Збручу та Дністру з Північним Причорномор’ям. Тому закономірно, що ця місцевість була населена ще в глибокій древності. У «Довіднику з археології України. Хмельницька, Чернівецька, Закарпатська області» в Маначині згадуються поселення мідно-кам’яного віку ІІІ тис. до н.е., бронзового віку ІІ тис. до н.е. і слов’ян VІ-VІІІ ст. На жаль автори видання не вказали місце розташування поселень наших далеких предків. У 2007р. біля північно-східної околиці села виявлене поселення черняхівської культури ІІІ-ІV ст. Воно розташоване на північному березі ставка (правий берег р. Грабарка). Тут сліди людської діяльності в древності простежуються на рівному полі вздовж ставу майже на 2 км смугою завширшки 30-50 м. Це друге найбільше з виявлених поселень черняхівської культури у нашому районі, перше знаходиться біля с. Новоленськ. Тут же знайдено кілька уламків глиняного посуду та крем’яних відщепів (відходи крем’яного виробництва) більш раннього часу, можливо, бронзового віку.
Село Маначин виникло в середньовіччі на підвищенні серед болота, що витягнулося між р.Грабаркою і р.Брудною зі сходу на захід довжиною майже кілометр і 150-50 м шириною. Тут приблизно у ХІV ст. виникло укріплене поселення, яке переросло у містечко. Пам’ять про нього залишилася у назві частини села «Старе Містисько». На сході містечко починалося на краю торф’яного болота і закінчувалося на захід від шосейної дороги. На городищі жили ремісники, купці, землероби. Важкопрохідне болото, що оточувало стародавній Маначин, було природним захистом від ворожих нападів. У найвищій частині містечка (нині хата Ю.В.Рибчинського) спорудили центральне укріплення, викопавши глибокі рови і насипавши високі вали. На валах спорудили стіни з вкопаних вертикально колод. Так виникла невелика фортеця (ур. Замчисько), яка кілька століть служила обороною для жителів Маначина. Можливо, там постійно знаходився невеликий військовий загін феодала. Під час війн фортеця горіла неодноразово. В 2007 р. у залишках оборонного валу було розкопан ділянку вигорілого до цегляного кольору ґрунту з вуглинами дерева. Мешканці Маначина мужньо захищали своє містечко і багато ворогів загинули у болоті. Про це свідчать знайдені у заплаві р.Брудної під час добування торфу предмети озброєння та інші речі, що належали ворогам, які штурмували укріплення. У ХVІІІ-ХІХ ст. Замчисько занепало, дерев’яна стіна зруйнувалася, а у ХХ ст. зруйнували вали з півночі й півдня. Більша частина східного валу була зруйнована бульдозером, збереглася частина західного валу, котрий заріс деревами та кущами. Уламки глиняного, скляного посуду, кахель грубок, глиняні люльки та інші речі мешканців давнього Маначина можна зібрати на розораному ґрунті городів селян та в процесі земляних робіт, під час будівництва.
З ХІV ст. Маначин входив до складу Литовського Великого князівства, а з ХV ст. – до складу Волинського воєводства Королівства Польського. З захопленням наших земель польськими феодалами розпочався економічний, національний і релігійний гніт місцевого українського населення, особливо, селянства. Наприклад, польські пани запровадили кріпацтво, якого наші предки до цього не знали, держава намагалася покатоличити їх. Володів Маначином магнат Костянтин Вишневецький. Посланець папи римського Ульріх фон Вердум, подорожуючи по нашій країні, так писав про Маначин: «Їдучи з Купеля весь час з гори, потрапляєш до Маначина, куди три милі. Це невелике містечко на острівку серед озера, захищене частоколом. В ньому папський (католицький–І.М.) і руський (православний–І.М.) храми. Належить князю Вишневецькому».
Соціальний, національний та релігійний гніт, свавілля польських магнатів і шляхти, неспроможність Польської держави захистити край від грабіжницьких набігів кримських татар призвели у ХVІІ ст. до збройного повстання пригнічених мас. Маначинці активно включилися у визвольну боротьбу 1648-1654 рр. Історик І.П.Крип’якевич відмітив, що “роль таких містечок, як … Волочиськ і Маначин в організації визвольного руху полягала в тому, що вони скупчували вільне населення, яке мало свободу руху і що міщани мали зв’язки з селянством. Такі містечка ставали центрами організації повстання в своїх районах”. Спійманий поляками козацький розвідник Я.Концевич на допиті розказав, що у Маначині “міщани радилися про Броди і Тернопіль, куди могли увійти козаки”.
За браком писемних джерел того часу драматизм боротьби маначинців з польским військом на сьогодні нам мало відомий. Їм нелегко було захищати своє місто від частих нападів ворогів, адже Б.Хмельницький не один раз, за перемир’ям з польським королем, повертав визволену територію Поділля і Волині польській шляхті. Населення нашого краю не мирилося з черговою окупацією. З листа польського полковника, губернатора Меджибізького замку Ф.Михайловича від 31 січня 1658 р. до каштеляна Волинського С.Беневського дізнаємося про те, що Ф.Михайлович посилав загін до Маначина по хліб, «але ж тамтешні міщани не були так ввічливі і не дали нічого».
Після закінчення війни на Правобережну Україну повернулися польські магнати і шляхта, а у 1672-1699 рр. за договором з Польщею наш край окупували турки. У другій половині ХVІІІ ст. Маначином володів Ю.Потоцький, воєвода Київський, котрий у 1772 р. продав містечко Ф.Мошинському.
У 1793-1795 рр. наш край був приєднаний до Російської імперії. Через деякий час була ліквідована уніатська церква, віруючі повернулися до своєї прадідівської православної церкви. Маначин став адміністративним центром однойменної волості Старокостянтинівського повіту Волинської губернії. До складу Маначинської волості входили села Війтівці, Писарівка, Рябіївка, Кушнирівка, Гарнишівка, Порохня. З 1896 р. волосним старшиною був М.Грабовський-Мазур, а писарем -В.Левандовський. У 1901 р. писарем став О.Тукмач.
У ХІХ ст. Маначин став селом, у якому в 1888 р. проживали 1 188 людей, а в 1899 р. у ньому було 296 дворів з населенням 1 708 чол. У селі діяли водяний, вітряний та паровий млини (у 1910 р. власник Т.П.Дичік). Село належало графині А.Ледуховській. Біля Маначина пролягала дорога з Волочиська на Проскурів (Хмельницький) та залізниця, що сприяло економічному розвиткові села.
Коли у містечку Маначин була споруджена перша церква, невідомо, але, виходячи з того, що у сільській церкві ХІХ ст. зберігалася копія метричної книги 1716 р., то можна з впевненістю стверджувати, що у ХVІІ ст. церква вже була. Другу церкву, дерев’яну, міщани збудували у 1747 р. У ХІХ ст. вона почала руйнуватися й не вміщала усіх віруючих, тому у 1892-1895 рр. на кошти парафіян спорудили більшу дерев’яну церкву. У 1872 р. у селі збудували каплицю в пам’ять про чудесне врятування імператора Олександра ІІ під час замахів на його життя у 1866 і 1867 роках. Священик М.Д.Жукович, який правив у церкві з 1853 р., у 1891 р. написав «Церковний літопис Маначина», що зберігався у церковному музеї м.Житомира. Церква мала 119 десятин землі, платня священика складала 240 рублів на рік, псаломщика – 50 руб., пономаря – 38 руб., просвірниці – 16 руб.
Діти Маначина і навколишніх сіл навчалися грамоти у трьох школах села, діяло училище Міністерства народної освіти, яке випускало вчителів для сільських шкіл. Подільське земство відкрило у Маначині п’ятирічну школу, у якій викладали основи таких наук як географія, математика, історія та інші. Відомо, що цю школу закінчили П.Л.Вигоняйло і З.П.Вигоняйло з Писарівки. У 1890 р. в школах Маначина навчалися 53 хлопчики, а у 1909 р. – 69 хлопчиків і 4 дівчинки.
В першу світову війну село опинилося в прифронтовій зоні, військове начальство примушувало селян до різних робіт, наприклад, будівництва та ремонту доріг.
З 10 грудня 1917 р. село знаходилось під владою Центральної Ради. Після того, як у Києві вибухнуло повстання проти неї, Центральна Рада змушена була під натиском Червоної Армії відступити за р. Збруч. Землю і поміщицьке майно селяни поділили між сім’ями. В Маначині сформували повстанський загін, у якому комісаром був А.К.Сидорук, а командиром роти Д.А.Андрушко. Але 19 лютого 1918 р., за домовленістю з Центральною Радою, в наш край вторглися німецькі та австрійські війська. Окупанти грабували селян, вивозили хліб та худобу. Вони стратили А.К.Сидорука та Д.А.Андрушко. У грудні 1918 р. німецька армія покинула територію України. Разом із нею відступала за Збруч до Тернополя армія УНР на чолі з С.Петлюрою. У 1919 р., коли з півдня України наступала Біла армія Денікіна, а Червона армія відступила з нашого краю на схід, С.Петлюра повів своє військо разом з залишками Української Галицької Армії(УГА) через Збруч на схід. Але після розгрому Білої Армії, Червона армія повернулася на Волочищину і витіснила військо УНР за кордон по Збручу. Петлюра закликав на допомогу польські війська і, уклавши Варшавську угоду, у квітні 1920 р. вони рушили на Київ. В липні 1920 р. поляки окупували село. В листопаді 1920 р. біля Маначина і Писарівки відбулися бої Червоної Армії з військом УНР. Польські війська та війська УНР відступили за кордон. Загиблих у боях червоноармійців було поховано у Маначині. Із закінченням громадянської війни, в селі встановилася радянська влада, створено комітет незаможних селян, який очолив А.С.Ніщун. Земельний комітет розділив селянам поміщицьку і церковну землю
У березні 1923 р. був утворений Волочиський район, до складу якого увійшли Волочиська, Маначинська та частина Купільської і Авратинської волостей Старокостянтинівського повіту.
У 1923 р. в селі організовалося Товариство спільного обробітку землі (ТСОЗ), якому виділили 41,8 десятин землі. Головою ТСОЗ’у вибрали М.Й.Климчука. Противники колективного господарства спалили сіно і хату одного із членів товариства. У січні 1924 р. сім родин об’єдналися в сільськогосподарську артіль «Заповіт Ілліча» з земельним наділом 46 десятин. У різні роки головами артілі були обрані Г.К.Щирба і Т.Ф.Дмитренко.
На початку 1923 р. молодь Маначина створила комсомольську організацію, а у грудні 1925 р. виник осередок Компартії України, секретарем осередку обрали Сидорука Тихона. Членами осередку були Дмитренко Тадей, Щирба Гаврило, Лозіцький Іван, Мартишевський Григорій.
У 1928 р. на полях артілі працював перший трактор «Фордзон», яким керував Щирба Роман. В листопаді 1929 р. розпочалася колективізація, відбувалося усуспільнення худоби, птиці – це викликало опір селян. Малолітнім сином одного куркуля було спалено птахоферму колгоспу, за що він був позбавлений волі на 10 років.
Переборюючи великі труднощі, у березні 1931 р. 86 % селян Маначина стали членами колгоспу. Однією із головних сільськогосподарських культур колгоспу були цукрові буряки. У цьому ж році ланка К.Б.Дичок виростила по 330 центнерів буряків з гектара. Газета «Прикордонний комунар» у жовтні 1931 р. сповіщала, що у Маначинському колгоспі на копання цукрових буряків з площі 176 га щодня виходять 250 жінок і наводить прізвища деяких із них: В.Титаревська, М.Титаревська, В.Зінкевич, Д.Зінкевич, М.Олійник, Л.Юхимик, С.Юхимик, І.Лозінський, Г.Мостинець, Т.Габінет, І.Сидорук, Н.Форись. А бурякову гичку на силос заготовляли в 10 траншей О.Федючок, Т.Дичок, С.Ніщун, Г.Юхимик, Т.Шимко з бригади М.Гуменюка. Через 3 роки артіль завоювала право демонструвати свої досягнення в Москві на Всесоюзній сільськогосподарській виставці (ВСГВ). До Почесної книги виставки були занесені передові колгоспниці П.Д.Гальчевська, Ф.К.Медзата, С.А.Зінкевич.
У 1932 р. в Україні почався голод. У селі від голоду страждали селяни, які не були членами колгоспу. Про те, що у одноосібників не було зерна можна зробити висновок із районного зведення: у лютому 1933 р. в Маначині одноосібники повинні були засипати 171 ц насіння, а засипали 63 ц. Не засипали насіння зовсім Г.Тихолаз, П.Зінкевич, А.Стиран, Д.Дедючко, Г.Лозицький, О.Фіголь. Окремі жителі опухли від недоїдання. За два роки померло 20 чоловік. Голод відступив після жнив 1933 р..
У 1933 р. бригада К.І.Юхимика на весняній сівбі була першою і кращою в області. Їй вручили перехідний червоний прапор Вінницького обкому КПУ(б) і облвиконкому (наш край входив до складу Вінницької області) та премію в сумі 3 тис. карбованців. Велику допомогу колгоспу машинами й механізмами надавала Волочиська МТС, створена у серпні 1932 р. До 1941 р. колгосп збирав зернових в середньому по 20-22 ц. з гектара, а цукрових буряків – по 300-350 ц. Кращими буряководами артілі були ланкові Андрушко Уля, Борболюк Оля, Постемська Надя, Гарган Марія, які вирощували 400-500ц буряків з гектара. Відомі прізвища деяких інших колгоспників 1933 р.: бригадир бригади №3 Кубик, № 4 – Медзатий, № 5 – Климчук, колгоспники Т.Білоус, П.Климчук, Н.Олійник, Т.Федючок.
На початку 1941 р. в артілі кількість великої рогатої худоби становила 275 голів, свиней – 200, овець – 148, птиці – 807 голів. За високі показники в розвитку господарства колгосп у 1940 р. був учасником ВСГВ у Москві, де отримав диплом 2-го ступеня, премію в сумі 5 тис. карбованців та мотоцикл.
Велику увагу в селі приділяли розвитку школи та освіти. Приміщення колишнього волосного управління передали у розпорядження школи. У 1927 р. діяла лише початкова 4-річна школа, згодом відкрили неповну середню школу, що дало можливість збільшити кількість учнів до 360. У 1932 р. школу відзначили як зразкову і розпочали будівництво нового приміщення. Завідувач школи Багатій та зав. шкільною майстернею Лозинський одержали премію за зразкову роботу. Піонервожатим школи був Скаржинський. У 1934 р. на базі семирічної створено середню школу. У 1940 р. в ній налічувалося 677 учнів, 21 учитель. Школярі займалися в гуртках Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, Ворошиловського стрільця та інших. При школі працювала бібліотека, майстерня, їдальня, буфет. Біля школи заклали садок. Велику роль школа відіграла у ліквідації неписьменності серед дорослих.
У селі працювала лікарня, і при ній сезонні дитячі ясла на 45 місць.
7 липня 1941 р. Маначин окупували фашистські війська. Вони силою зброї змушували селян ремонтувати шляхи, обробляти землю, збирати урожай, який вивозили в Німеччину. Окупанти пограбували усі ферми, наклали непомірні подушні податки від 100 до 300 карбованців, на собак та кішок – 150 крб. Не було такої сім’ї, щоб окупанти не пограбували її. Фашисти насильно вивезли на каторжні роботи в Німеччину 89 жителів, переважно молодь. На весні 1942 р. у селі утворилася підпільна група, яка підтримувала зв’язки з партизанами загону Іванова-Старинця та партизанським з’єднанням А.З.Одухи. Активну участь у партизанському загоні Іванова-Старинця брав житель села Накутний Михайло Филимонович, який очолив групу з п’яти підпільників. Ними була розгромлена поліцейська дільниця, убито старосту, роздано населенню відібраний у селян хліб.
У Маначині окупанти спалили 114 хат, школу, лікарню, клуб, зруйнували артільне господарство. Загальна сума збитків, завданих селу фашистськими окупантами становила 3004600 крб. (в цінах до 1961 р.).
5 березня 1944 р. 267-ий бронетанковий полк Червоної Армії визволив село від ворога. Разом з частинами Червоної Армії село визволяли партизани загону С.А.Олексієнка.
У 1952 р. в селі завершено відбудову зруйнованих під час війни приміщень, споруджено нові об’єкти: будинок правління колгоспу, медпункт, млин. У 1952-1965 рр. покращувалось становище колгоспного виробництва. Це видно з таких даних розвитку артілі «Заповіт Ілліча»:
| 1953 р. | 1965 р. | ||
| Урожайність з га(в центнерах) | Зернових | 12,2 | |
| Цукрових буряків | 250 | 336 | |
| Надій молока на корову (в літрах) | 1273 | 1732 | |
| Всього прибуток по колгоспу (в карбованцях) | 150301 | 548347 |
Ланкова Ніщун Г.С. щороку вирощувала високі врожаї цукрових буряків.
Колгосп «Заповіт Ілліча» у 60-х роках володів 1993 га орної землі. На 1 січня 1966 р. артіль мала 14 тракторів, 4 зернових, 2 силосних, 4 бурякозбиральних та 2 кукурудзозбиральних комбайнів, 9 автомашин. У колгоспі працювали 51 механізатор. Правління колгоспу очолював М.В.Кушнір. У ці роки споруджено 197 житлових будинків, село електрифіковане і радіофіковане. Зріс культурний рівень та покращився побут селян, кожна сім’я одержувала газету чи журнал, у селі була бібліотека. В середній школі навчалися 412 учнів, працювали 29 учителів. Більше 35 дітей колгоспників навчалися у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах.
У 20-х рр. жителями Маначина було засноване нове поселення Червона Гірка, яке входило до складу артілі «Заповіт Ілліча». У 1965 р. в Червоній Гірці нараховувалось 126 дворів з населенням 399 жителів.
Ще вищого рівня економічного розвитку досягла артіль у 70-х роках, маючи 13 автомашин, 18 тракторів, 13 різних комбайнів, колгоспники вирощували по 28-33 ц зернових з гектара, на фермі доглядали 1000 голів великої рогатої худоби, 1130 свиней, грошові доходи артілі становили 604 тис. крб. За успіхи у виробництві сільськогосподарської продукції ланкового механізованої ланки В.Д.Білика нагороджено орденом «Трудового Червоного Прапора», бригадира Л.Д.Лемішевського – орденом «Знак Пошани», бригадира М.С.Росоловського – медаллю «За трудову доблесть», а комбайнеру Б.П.Прозоровському присвоєно почесне звання «Майстер золоті руки».
У 1988 р. село газифіковане, у великій мірі завдяки роботі й настирливості В.З.Гуменюка та Г.М.Герасимчука.
Після проголошення незалежності України на території села утворена сільська рада, головою якої обрали В.І.Гуцала, а секретарем виконкому сільської ради працювала О.М.Гуменюк.
Головами сільської ради Маначина у різні роки працювали, починаючи з 1939 р., С.І.Божок, Т.І.Макагонюк, П.П.Нищун, І.Л.Кубик, В.З.Гуменюк.
Нині у селі діють підприємства «Екватор-Люкс» (директор О.І.Теслюк), «Агро-Юг» (директор Р.Д.Акопджанян).
За роки радянської влади з села вийшли: 61 вчитель, 59 офіцерів, 12 лікарів, 1 артист, 9 агрономів, 8 зоотехніків, поет, академік, доктор медичних наук Я.М.Кремінський.