Село розташоване на лівому березі річки Збруч. З околиць Вочковець походить крем’яна сокира мідно-кам’яного віку ІІІ тисячоліття до нашої ери, що зберігається у фондах Львівського історичного музею. На відстані 2 кілометрів від північної околиці села виявлено рештки поселення раннього залізного віку[1]. Воно розташоване на південному схилі мису між лівим берегом річки Збруч і правим берегом струмка в урочищі Зубова долина, навпроти с.Просівці Підволочиського району. На цьому ж місці у ІІІ ст. поселилася община племен черняхівської культури. Серед знахідок черняхівської культури трапився уламок глиняного кубка, що за формою і орнаментом імітує скляні античні кубки, які привозили у наш край з Північного Причорномор’я по Дністру та по Збручу.
За словами літописця, село одержало свою назву від того, що, як розповідають старожили, пан, який володів селом у давні часи, приймав у свій маєток бродячих «волочащихся» людей, надавав їм деякі пільги, зводив житло і забезпечував службою, внаслідок чого багато з них осіли в маєтку. Село отримало спочатку назву Волочківець, пізніше почало називатися Волчківці. За іншою версією, назва села походить від першого поселенця Волчка.
У середині ХV ст. Поділля окупувало Польське Королівство і село стало власністю польського магната. Завойовники с презирством ставилися до місцевих селян православної віри, всіляко принижуючи їх, намагаючись ополячити та покатоличити, експлуатуючи як кріпаків. Тому не дивно, що пригноблені піднялися на боротьбу проти польської шляхти під проводом Богдана Хмельницького. Автор «Літопису Самовидця» ХVІІ ст. згадує, що під час поразки козацько-селянського війська під Берестечком татари зрадили Богдана Хмельницького і втекли. Гетьман кинувся за ними в погоню і наздогнав біля Ожиговець. Автор книжечки «Село Токи і його околиці» пише, що «нині в Токах розповідають про те, як Хмельницький наздогнав хана за Ожигівцями на горі урочища Почапинці напроти Просівців. Саме там відбулася згадана зустріч гетьмана з ханом». Місце зустрічі було на території стародавнього поселення Вочковець.
У 1750 р. на кошти селян спорудили церкву Святого Георгія Побідоносця. У 1836 і 1861 роках її ремонтували. В 1831-1864 роках до приходу була приписана церква Св. Георгія с.Бальківці. З 1864 р. церква у Бальківцях стала самостійною і до неї приписали церкву с.Вочківці, оскільки у Вочківцях не було приміщення для притчу. Настоятелем об’єднаного церковного приходу став священик з Вочковець Ф.Г.Пекарський.
Священнослужителями при церкві Вочковець були: Павло Мартишевський(1748-1766 рр.); священик з Дорофіївки Пилип Малашевський(1766-1767 рр.); Феодор Борецький(1767-1784 рр); Яків Дунаєвський(1784-1812 рр.); Каріан Назарович(1812-1831 рр.); Герасим Капріянович Пекарський(1831-1858 рр.); Феодосій Герасимович Пекарський(1858-1864 рр.).
Після третього поділу Польщі між Австрією, Прусією і Росією у 1793-1795 роках вся Правобережна Україна відійшла до Російської імперії, кордон між Росією та Австрією проліг по річці Збруч. Вочківці ввійшли до Авратинської волості Старокостянтинівського повіту Волинської губернії.
З 1772 р. село належало графу Фрідріху Мошинському, у власності якого було 1 694 десятини землі, 30 682 кріпаки, багато крамниць і промислових підприємств. Пізніше село Вочківці перейшло у володіння до його дочки графині Жозефіни Шембек. У 1836 р. графиня Мошинська провела нове розмежування полів, селянам відвела гірші землі, ще й зменшила розмір селянських земельних наділів. В знак протесту селяни відмовилися відробляти панщину, оголосивши себе вільними. Поміщиця жорстоко розправлялася з непокірними. Їх заковували в кайдани, тримали в тюрмах, проте вони героїчно вистояли, ще й шукали управу на поміщицею в судах, у волинського губернатора, проте марно. Графиня Шембек, боячись нового піднесення селянських заворушень, у 1860 р. продала свої землі графині А.Ледуховській, котра жила у Волочиську.
Площа селянських земельних наділів становила 8 десятин. Врожай був невисокий, тому сільська община орендувала трохи землі у поміщиці, сплачуючи по 12 рублів за один гектар.
У 1887 р. в селі проживало 866 чоловік, а у 1895 – 935 православних і 19 євреїв, що жили у 118 дворах. 4 жовтня 1885 р. у Вочківцях, в приватному будинку, відкрили школу грамоти. У 1895 р. в ній навчалися 28 хлопчиків і 5 дівчаток. Завдяки сільському вчителеві Степанові Українцеву, в одній із похилих хатин з маленькими віконцями в 1900 р. була відкрита церковно-парафіяльна школа.
В Першу світову війну Вочківці опинилися у прифронтовій смузі, деколи бої відбувалися в околицях села. Особливо багато пережили селяни під час Громадянської війни. Влада і фронт часто змінювалися: у 1918 р. тут були червоногвардійці, потім – німці з військом Центральної Ради, пізніше частини 1-ї Української армії (радянської), їх витіснили звідси війська УНР разом Галицькою армією, котра відступала під натиском поляків, яких витіснила за Збруч Червона Армія, потім знову прийшло військо УНР разом з польською армією. Оскільки поруч знаходився Волочиськ, який противники намагалися захопити, обходячи його з півночі через Вочківці, то в околицях села та в самому селі часто відбувалися бої.
Особливо жорстокі бої у Вочківцях точилися під час літнього наступу Червоної Армії проти поляків і війська УНР у 1920 р. З рапорту інспектора артилерії командувачу 14-ї радянської армії про бої під Волочиськом дізнаємося, що в районі Волочиська була зосереджена ударна артилерійська група для прориву польського фронту і наступу Червоної армії в Галичину. Так як у Вочківцях стояли гармати червоних, то польська артилерія та два бронепоїзди з Підволочиська обстрілювали село. Лише після масованого вогню артилерії з Вочковець по с.Староміщина і Підволочиську, червоні прорвали фронт і захопили Староміщину. Згодом на польській території Червона Армія потерпіла поразку і змушена була відступати. 18 вересня 1920 р. війська генерала УНР Тютюнника вийшли в тил радянських військ і захопили Вочківці. 21 листопада 1920 р. кавалерійська бригада Котовського розгромила разом з червоними козаками війська УНР і 3-тю армію Врангеля. Червона Армія з боями вийшла на річку Збруч і зупинилася. В «Оперативному зведенні польового штабу Реввійськради республіки про бойові дії на фронтах 22 листопада 1920 р.» згадується, що в бою біля Вочковець взято багато полонених, захоплено гармати, кулемети та інше озброєння і військове майно. Село було звільнене, державний кордон встановився по річці Збруч. З 1920 по 1939 р. у Вочківцях знаходилася прикордонна застава.
В 1931 р. дрібні селянські господарства Вочковець об’єдналися в колгосп імені Челюскінців. Державним актом за колгоспом було закріплено 1427,70 гектарів громадських земель. Напрямок господарства був зерно-буряковий з розвинутим м’ясо-молочним тваринництвом. У 1932 р. головою сільської ради працював Пастушок.
В голодні 1932-1933 роки страждали більше одноосібники, на яких держава накладала податки в процентному відношенні більші ніж на колгоспи та колгоспників. У 1932 р. одноосібники не мали зерна навіть для посіву. Державні органи забирали у них та в колгоспі все зерно в рахунок обов’язкової хлібоздачі. Про продовольче становище селян у цей час можна дещо дізнатися з публікацій районної газети «Прикордонний комунар» у серпні 1932 р.: «бригадир Українець залишив біля молотарки багато посліду[2] на 3 дні, діти розтаскали його додому». Селяни намагалися приховати хоч трохи зерна для прохарчування сім’ї, але спеціальні бригади знаходили запаси і вилучали. Жовтень 1932 р.: «У І.Барвінського знайдено 18 кіло проса і 36 кіло ячменю, закопаних у землю. П.Краков’як закопав 48 кіло пшениці та ячменю. Не бажають здати зерно державі». Голод тривав до жнив 1933 р.. Хоча керівництво держави забороняло віддавати селянам зерно з першого обмолоту, у колгоспах голодним людям віддавали майже все намолочене. У наступні роки відбулося покращення економічного становища колгоспів і колгоспників. За результатами роботи колгосп Вочковець займав одне з перших місць в області.
В роки Великої Вітчизняної війни село перетворилося у своєрідний концтабір, де гітлерівці утримували німецьких антифашистів і радянських військовополонених. Фашисти примушували їх працювати на спорудженні оборонних укріплень, розстрілювали. Багато людей з села були вивезені окупантами примусово на каторжні роботи в Німеччину. В селі залишилися діти, жінки та старики. Жителі Вочковець не мали права вийти за межі села, за це їх розстрілювали на місці. Німці палили хати комуністів і червоноармійців, котрі були на фронті. Загарбники поселялися у хатах, а селян виганяли й ті змушені були жити в землянках. Відсутність елементарних засобів для життя, – їжі, одежі, палива, ліків, – викликала захворювання і високу смертність серед жителів села, особливо серед дітей. Але прийшов час визволення – Вочківці звільнили від фашистів воїни Унечської мотострілецької бригади 10-го Уральського добровольчого корпусу.
В кінці травня 1944 р. в селі жив командувач 1-м Українським фронтом Маршал Радянського Союзу Г.К.Жуков.
Під час війни загинули 130 жителів села. Біля сільського клубу у парку височить пам’ятник загиблим воїнам-односельчанам.
В післявоєнні роки село стало відбудовуватись і набиратись сили. Було побудовано прекрасний сільський клуб, дитячі ясла, які діють і сьогодні. На зміну старим хатинам виросли світлі просторі будинки, біля яких пролягає широка асфальтована дорога. В центрі села – церква Георгія Побідоносця.
Велика увага в селі приділяється оздоровленню населення, до послуг якого завжди відкриті двері Вочковецького фельдшерсько-акушерського пункту.
В селі діє Вочковецька загальноосвітня школа І-ІІ ступенів, зі стін якої вийшли видатні земляки, якими пишається село. Серед них Олех Володимир Іванович – полковник у відставці, ветеран Великої Вітчизняної війни, який удостоєний 11 бойових нагород.
З особливою шаною жителі села згадують покійного земляка, депутата обласної ради, генерального директора ВАТ «Укрелектроапарат», що у Хмельницькому, Михайла Івановича Кирпиченка, який ніколи не забував своєї маленької Батьківщини і завжди пишався нею. Село Вочківці, де ще й досі проживає його родина, для нього завжди було святинею.
До 5 листопада 2003 р.
Вочківці входили до складу Ожиговецької сільської ради, центр якої знаходився
на відстані 9 км від села. Завдяки клопотанню депутата обласної ради
М.Кирпиченка 5 листопада 2003 р. було утворено Вочківську сільську раду, до
складу якої ввійшли населені пункти
Петрівщина і Вільшани. Сільським головою територіальна громада обрала
Н.В.Щирбу, яка 23 роки працювала вчителем сільської школи.
[1] Ранній залізний вік – VІІ-ІІІ ст.. до н.е.
[2] Послід – відходи при молотьбі – суміш полови, пилюки з зерном.