Село знаходиться на Авратинській височині між двома струмками, що є лівими притоками річки Збруч. За народними переказами поселення спочатку називалося Горатин (від «гора огорожена тином»). Після одного з набігів татар воно було повністю зруйноване, але згодом жителі повернулися на старе місце проживання. З того часу село почало називатися Обратин. З другої половини ХVІ століття назва трансформувалася у «Горатин». В документах 1602 р. село носити назву Гавратин Великий, а з середини ХVІІІ ст. в усіх офіційних документах воно вже згадується як Авратин.
Історики пояснюють походження назви села, виходячи з його географічного розташування: «Село это расположено на склонах Авратинских гор по обеим берегам притока реки Збруч. Эти горы именуются Авратинскими, или вернее Обратинскими (от слова «обратно»), ибо они служат водоразделом двух бассейнов – Балтийского и Черноморского. Здесь берут начало реки Западный Буг, Стырь, Горынь, Случ, текущее отсюда к северу (обратно от горного хребта) и Збруч, Смотрыч, Ушица и Южный Буг, текущее к югу…».
Околиці села та його територія не обстежувалися археологами, але кілька десятиліть тому біля нього було знайдено бронзовий наконечник стріли скіфського типу, що був на озброєнні праслов’ян у ранньому залізному віці.
Перша писемна згадка про Авратин відноситься до 1583 р. В цей час він належить польському магнату Стефану Збаразькому, з 1585 р. воно вже знаходиться у власності Сусанни Острозької, у 1628 р. селом володіє Станіслав Любомирський. На початку ХVІІІ ст. Авратин переходить у власність князів Вишневецьких і належить до так званого Ожиговецького ключа. Дочка Михайла-Сервація Вишневецького Ганна вийшла заміж за Юзефа Огінського. Наймолодша дочка Огінських вийшла заміж за Михайла Вільгорського та отримала у посаг Ожиговецьку волость. У 1762 р. Вільгорський продає Ожигівці з «цілим ключем», до якого належало 22 села белзькому воєводі Ігнацію Цетнеру.
У 1601 р. Авратин був жертвою одного з блискавичних нападів татар. Після нього населення Авратина складалося з 15 чоловік. У 1602 р. напад повторився, нападники повністю знищили село і воно почало підніматися з руїн лише через 27 років. У 1628 р. це був невеликий хутір, у якому нараховувалося лише 4 селянських господарства. Селяни були кріпаками у панів і, крім панщини 3-4 дні на тиждень, були змушені платити грошовий та натуральний податок, сплачувати «подимне»[1], «половинщину»[2], «відумерщину»[3], і «обіговщину»[4]. Економічний гніт поєднувався з гнітом національним з боку польської шляхти та духовним – з боку католицької церкви. Тому не дивно, що селяни Авратина приймали активну участь у Визвольній війні 1648-1657 років. Одним з керівників бойових дій проти польської шляхти був сотник Степан Авратинський (Гавратинський). У лютому 1651 р. під час оборони містечка Красне на Поділлі він виніс з поля бою тіло Данила Нечая. Степан потрапив у полон і за наказом польного гетьмана М.Калиновського був розстріляний під Мурафою. У 1660 р. в Авратині відбулася зустріч польського війська під командуванням Ст.Потоцького з сорокатисячним татарським, котре було покликане польським королем проти російсько-козацького війська, що рухалося у Західну Україну під командуванням В.Б.Шереметьєва. Як плату за допомогу у війні, король дозволив татарам грабувати міста і села Поділля. Тоді ж татари розорили Авратин.
Після закінчення війни село ще надовго залишалося під польським пануванням і восени 1675 р. знову було сплюндроване татарами під час їх походу на Поділля і Волинь.
Внаслідок поділів Польщі між Пруссією, Австрією і Росією, Правобережна Україна була приєднана до Російської імперії. Кордон між Російською і Австрійською імперіями проліг по річці Збруч і Авратин надовго стає прикордонним селом. За адміністративним поділом Авратин ввійшов до Базалійського повіту Подільської губернії, а за новим поділом у 1804 р. – до Старокостянтинівського повіту Волинської губернії. Зважаючи на важке економічне становище селянства приєднаних територій, Катерина ІІ звільнила їх, в тому числі й авратинців, на кілька років від податків. Але селяни продовжували бути кріпакам тих польських панів, котрі присягнули на вірність російській короні, покращення були у духовній сфері – вони поступово звільнялися від католицизму й унії, переходили у православ’я. Згодом, російська влада заборонила у школах та в інших учбових закладах навчання на польській мові. Більш як на сто років у краї запанував мир.
У 1759 р. в Авратині введено в дію православну церкву в ім’я Святого Миколая Мирлікійського. Нажаль, церковний архів, яким користувався місцевий священик Андрій Дунаєвський у 1892 р., при написанні «Церковного і статистичного опису Святомиколаївської церкви с.Авратина Старокостянтинівського повіту Волинської губернії» був знищений у 1944-1945 роках.
У кінці ХVІІІ ст. село переходить у власність до підскарбія Понінського, а від нього – до Протова Потоцького. В цей час значно зростає кількість населення. З 1759 по 1801 р. в селі народилося 1 460 чоловік, а у місцевій церкві було зареєстровано 478 шлюбів. Цікаво, що церковний архів не згадує про випадки голоду чи епідемії в той період. На кошти села, авратинці у 1792 р. збудували нову церкву в ім’я Святого Миколи Мирлікійського Чудотворця. При церкві в Авратині збереглася богослужебна книга, яка була придбана для Авратина у 1737 р. Микільську церкву розібрали в 1889 р. й до 1895 р. на кошти прихожан збудували нову дерев’яну та дзвіницю при ній під керівництвом калузького селянина В.Тришина. Вдова місцевого священика І.Варжанська у 1884р. спорудила на кладовищі, на могилі свого чоловіка, каплицю. У 1889 р. каплиця була освячена на церкву Св. Микити Єпископа Халкидонського.
На початку ХІХ ст. село стало власністю поміщиків Лепковських. У першій половині цього ж століття спостерігається повсюдне зменшення селянських земельних наділів, переведення селян на становище дворових.
Загальна кількість панщини для авратинських селян у 1844 р. становила 156 днів на р.. Крім цього, вони обробляли сад і городи поміщика, стерегли маєток, споруджували греблі, перевозили поміщицькі товари на ярмарок та ін..
У ХІХ ст. авратинці пережили кілька великих бід. Це голод у 1831 р. внаслідок посухи. Харчувалися висівками та половою. З поміщицької комори їм видавали по 1 гарнцю[5] вівса і по 1 гарнцю гороху на тиждень для сім’ї. Багато людей померло у селі бід час епідемій холери у 1831, 1848 і 1872 роках. Під час епідемії ящура загинула майже вся худоба і жителі дуже збідніли.
Про скасування кріпацтва у 1861 р. селяни Авратина дізналися від священика. 975 кріпаків села одержали давно жадану волю, але земельні наділи на сім’ю були дуже малі – 10-5 десятин або лише 200 сажнів[6].
Після адміністративної реформи 1864 р. Авратин стає волосним центром. У волості відбулося волосне зібрання, в якому брали участь сільські старости, волосні службові особи та виборні від кожних десяти господарств. На зібранні обирали волосних старшин, які відали справами волості. У 1896 р. волосним старшиною був Матвій Надаль, а писарем – Іларіон Константинов, у 1889-1900 роках волосним старшиною був Ігнатій Іванюк, писарем – Іларіон Константинов. Оскільки у Авратині не було приміщення для волосної адміністрації, то волосне управління знаходилося у селі Щаснівка.
У 1887 р. в Авратині проживали 1 460 душ. У другій половині ХІХ ст. землями села володіли дворяни Раціборовські, Казимир Спендовський, графиня Марія Тарновська і поміщик В.М.Бухарин, який жив у Волочиську. Не маючи своєї землі, або маючи дуже малі наділи, селяни змушені були шукати роботу у містах, або найматися на поденні роботи до місцевих поміщиків. Поденна плата селянина становила 20 копійок сріблом, а для жінок – 15 копійок. Досить низька була врожайність селянської землі. Переважна частина селянських господарств не мали ні коня, ні корови.
На кінець ХІХ ст. в селі було 50 ткачів, 3 бондарі, 3 кравці, 4 теслі, 3 муляри і 7 пасік. Працював водяний млин, який був власністю графині Тарновської, і вітряк, що належав священику Андрію Дунаєвському.
У 1885 р. священик А.Дунаєвський відкрив у Авратині школу грамоти, в якій навчалися 40 хлопчиків, вчителем був церковний псаломщик. Селяни платили на утримання школи 24 рублів в р., 44 рублі доплачувало земство. У восьми школах Авратинської волості працювали 12 вчителів, на утримання яких витрачалось 385 рублів. Процент грамотності селян Авратинської парафії (8 сіл), станом на 1892 р. досягав 20 %. В церковній бібліотеці села нараховувалась 61 книга духовного змісту.
На кінець ХІХ ст. в селі налічувалось 155 дворів і 1 241 житель.
Постійне невдоволення життям, нестатки, безвихідь становища посилювали соціальну напругу, яка вилилася у 1905-1907 роках в єврейські погроми. 16-17 листопада 1905 р. Авратина селі розгромли 5 єврейських господарств. За розпорядженням губернатора з містечка Базалія прислали взвод козаків, які заарештували керівників погрому М.Переймибіду, К.Корченюка, К.Борка, О.Цімовського.
Напередодні Першої світової війни Авратинська волость складалася з 8 сіл, 1 667 дворів та 9 992 жителів: Авратин – 259 дворів, 1 494 жителя; Нова Гребля (Збручівка) – 38 дворів, 238 жителів; Пальчинці – 14 дворів, 48 жителів; Гальчинці – 198 дворів, 1 196 жителів; Шибена – 508 дворів, 2 962 жителя; Ожигівці – 245 дворів, 1 280 жителів; Яхнівці – 395 дворів, 2 178 жителів; Лонки – 110 дворів, 596 жителів.
З початком війни 1914 р. Авратин став прифронтовим селом. До російської армії були призвані близько 150 чоловіків, більше половини з них не повернулися додому, а серед тих, хто повернувся було кілька унтер-офіцерів, і один Георгіївський кавалер Поцілуйко Митрофан, багато калік і хворих.
Революцію 1917 р. авратинські селяни зустріли з надією на покращення свого економічного та соціального становища, а головне – вирішення питання про власність на землю. Фронтовики привезли у село з Петрограда і Москви ленінський «Декрет про землю». Ще у листопаді 1917 р. селянський з’їзд Старокостянтинівського повіту прийняв рішення про те, що всі землі поміщиків і церкви переходять до рук волосних земельних комітетів і стають народним надбанням. Такий комітет був створений і в Авратині. В березні 1918 р. авратинці розділили поміщицьку землю та майно поміщицької економії на кількість душ в селянському господарстві.
З приходом до влади генерала П.Скоропадського, поділену землю влада почала повертати поміщикам. Цей процес вилився у форми каральних експедицій проти селянства, а присутність австро-угорських та німецьких військ, в яких селяни бачили окупантів, посилювали політичну і соціальну напругу. В кінці травня – на початку червня 1918 р. у Києві відбувся з’їзд селянських депутаті, делегатами якого від Авратинської волості були А.Бугай, Т.Пшеничний, П.Шаховал, М.Перемийбіда. На з’їзді планувався виступ проти влади П.Скоропадського у липні 1918 р. Приводом до виступу в Авратинській волості стали каральні дії повітової варти у с.Ожигівці, в якому селян сікли шомполами за розподіл поміщицького майна і встановили контрибуцію в 600 тисяч карбованців. Підготовку до збройного виступу в Авратині очолили фронтовики А.Бугай та Т.Пшеничний. Волочиські робітники-залізничники дали авратинцям 50 гвинтівок і 2 кулемети. 23 липня 1918 р. загін повітової варти підійшов до Авратина, але повстанці зустріли його вогнем і майже весь загін був винищений. Тоді проти селян були кинуті австро-німецькі війська, що розташовувалися в с.Токи. Сили були нерівні, активні учасники виступу змушені були втікати з сім’ями. 26-27 липня на майдані біля церкви карателі закатували шомполами П.Пшеничного, Н.Слободовського, Д.Шлапака. Село було повністю пограбоване, а потім спалене, вигоріло 110 дворів. П’ятдесят учасників виступу відправили у Старокостянтинівську в’язницю. Ще півтора р. жителі Авратина залишалися у вирі громадянської війни та іноземних інтервенцій і лише у 1921 р., після заключення Ризького миру між радянською Росією і Польщею у селі встановився мир. Кордон знову проходив по річці Збруч, біля села знаходилася прикордонна застава.
Восени 1920 р. в Авратині було утворено комітет незаможних селян, головою якого вибрали Г.Бушинського, а секретарем Ф.Шаховала. Головою сільської ради вибрали Васильченка, а секретарем – Баранова. Діяв волосний комітет по праці на чолі з Рабцуном, і секретарем П. Лебідем. У 1921 р. в Авратині розпочало роботу сільське споживче товариство (голова Я.І.Линюк, бухгалтер Ю.А.Гандзюк).
Незважаючи на нестатки та розруху, у січні 1922 р. авратинці прийняли дітей з голодуючого Поволжя. Майже кожна сім’я ділилася з ними останнім, поки не минув голод.
З р. в р. дедалі більша частина незаможних господарств звільнялася від податків, головний податковий тягар несли, так звані, зразково-показові господарства, що одержували по 32 центнера зернових з гектара, вирощували високі врожаї цукрових буряків, розводили високопродуктивну худобу.
У 1921 р. на території Авратинської сільської ради працювали початкові школи в Авратині, Високій Греблі та Пальчинцях.
Перший колгосп імені Сталіна був організований восени 1929 р. Навесні 1930 р. селяни організували ще один колгосп імені Ворошилова.
Статус прикордонного села врятував Авратин від голодомору 1932 – 1933 років. Люди голодували, але випадків смерті від голоду не було. Зате була розгорнута кампанія по ліквідації «куркульства як класу». Репресії проти багатих селян та інтелігенції проводилися двома хвилями: у 1930-1932 та 1937-1938 роках. За 1930-1941 роки по Авратинській сільраді було репресовано більше 60 громадян. Серед них Ф.П.Кармелюк, комбриг авіації, якого звинувачували у «змові військових» і засудили до розстрілу разом з Тухачевським. Місцевий священик Гриневецький був репресований лише за те, що його дочка була заміжня у Польщі. Церкву спочатку перетворили у склад для колгоспного реманенту, пізніше – у сільський клуб. У 1935 р. її розібрали, а матеріал використали для будівництва школи, котру будували всім селом, виконробом був колгоспний майстер-умілець П.Гузера. З 1937р. школа стала семирічною.
У другій половині 30-х років було зменшено податковий тиск на колгоспи, зросли врожаї, у 1937 р. в колгоспі імені Сталіна зібрали 17 тисяч центнерів зерна. Поліпшувався економічний стан колгоспників.
5 липня 1941 р. Авратин був окупований гітлерівцями. Прийшов «новий порядок» і зразу ж у селі були знищені 4 єврейських сім’ї, лише дівчину Поляк Хаю врятували сусіди, ще двох чоловіків перед окупацією призвали в Червону Армію. Спочатку окупанти розпустили колгосп, але, коли не вдалося зібрати хліб для Рейху восени, вони змушені були навесні 1942р. усіх селян зігнати для роботи в полі. На примусові роботи у Німеччину з Авратинської сільської ради було насильно відправлено близько 150 людей. Семеро з них загинули на чужині. Двоє односельчан, В.М.Бугай та С.М.Шлапак, були спалені фашистами як заручники у с.Свинна (тепер Єлізаветполь) Теофіпольського району.
6 березня 1944 р. Авратин і навколишні села були визволені частинами Уральського добровольчого танкового корпусу Червоної Армії. Дорогу ціну заплатили авратинці за перемогу над фашизмом – 172 з них не повернулися з війни. За сміливість і мужність у боротьбі з ворогом 120 односельчан нагороджені орденами і медалями. Серед них полковник авіації В.М.Воронюк нагороджений чотирма орденами Червоної Зірки та чотирма орденами бойового Червоного Прапора, кавалери орденів Червоної Зірки – Ф.І.Бугай, І.П.Ярмолюк, та інші.
Піднімати господарство з руїн довелося жінкам, дітям, престарілим та чоловікам, які повернулися з фронтів. У 1947 р. авратинці пережили голод. На цей раз селян врятувала картопля закопана у колгоспних ямах ще у 1940 р.. Через 7 років про неї згадали і з’їли всю. Важко було жити колгоспникам у післявоєнні роки: брак техніки, забур’янені поля, податковий тиск, низькі врожаї.
З початком хрущовської «відлиги» знизився податковий тиск на село, колгоспне виробництво поповнювалася сільськогосподарською технікою, зростали врожаї, збільшувалося колгоспне стадо тварин, зростала зарплата колгоспників та життєвий рівень селян. З 1959 р. почався справжній будівельний бум, хати у селі будували методом толоки. До 1965 р. Авратин перебудувався більш як наполовину. В той же час чотири колгоспи Авратинської сільської ради були об’єднані в один – «Перше Травня». Села Нова Гребля і Пальчинці ставали «неперспективними» і перетворювалися у хутори. У 1959 р. Авратин було електрифіковано, почав працювати сільський радіовузол. Книжковий фонд сільської бібліотеки постійно поповнювався, з 1967 р. жителі села почали дивитися телепередачі.
Після війни Авратинська школа була реорганізована в загальноосвітню середню. З 1961 по 2006 р. школа виховала 44 медалісти, всі вони закінчили вищі учбові заклади. Серед них: академік НАНУ, доктор історичних наук, заслужений діяч науки і техніки України В.А.Смолій; кандидат філологічних наук, доцент Кам’янець-Подільського державного педагогічного університету П.Є.Ткачук; доцент Київського університету імені Т.Г.Шевченка З.А.Гудзера; кандидат технічних наук, доцент кафедри товарознавства Полтавського фінансово-економічного інституту М.Ф.Бичков; головний редактор об’єднання «Промінь» Київської кіностудії ім.Довженка О.П.Кучерявий; викладач Ніжинського педагогічного інституту, голова профспілкового комітетуА.В.Жук; поет Василь Муляр.
Починаючи з 1993 р. економіка села почала входити в глибоку кризу, врожайність зернових знизилася до 15 центнерів з гектара, практично перестало існувати тваринництво місцевого господарства. Деякі зрушення почалися у 2002 р., коли створили агрофірму «Авратинське». Протягом 1999-2006 років чисельність жителів зменшилася на 106 людей. На 01.01.2008 р. чисельність населення у селі становить 502 чоловіка.
У 2002 р. на кошти громади було завершено будівництво церкви Св. Миколая Мирлікійського, а у жовтні 2004 р. село на власні кошти почало газифікацію.
[1] «Подимне» – податок з одного селянського двору.
[2] «Половинщина» – податок з худоби.
[3] «Відумерщину» – майно померлих.
[4] «Обіговщина» – майно втікачів.
[5] Гарнець = 3,28 літра.
[6] 1 сажень = 2,1336 м.