Згадує Є.А.Шейніс, уродженка с.Користова у своїй книзі спогадів «В серце и в памяти навеки» (м.Майнц, 2005 р.). На той час її сім’я проживала у Фрідріхівці.
Тривожна ніч з 20 на 21 червня, коли суцільною колоною по шосе Київ –Львів з заходу на схід йшли війська, вже почала забуватись. І тихого недільного ранку, як завжди, тринадцятирічна Євгенія і три її подруги зібрались на прогулянку в поле неподалік маєтку графа Ледуховського, щоб нарвати польових квітів і до обіду повернутись додому. «Але в цю пам’ятну на всі віки неділю (22 червня 1941 р.) наша прогулянка не відбулась, і більше ніколи нам не судилося зібратись разом.
До хати раптом вбігла сусідка і закричала: «Включіть радіо!» Нам вдалося почути тільки останні слова з виступу Молотова (міністра закордонних справ СРСР), але відразу стало ясно: «Війна!»
Ми розбіглись по хатах, а через декілька годин на шосе з’явились машини з біженцями із Перемишля – напівроздягнені дружини командирів з дітьми. Війна захопила їх першими. Потім пішли ешелони переповнені переляканими людьми. Нам і в голову не могло прийти, що така ж доля незабаром чекала і нас. А поки що, кожного ранку, ми ходили на шосе (наша хата була другою від дороги), виносили біженцям молоко, хліб, варену картоплю. Через тиждень-другий жителі інших міст і сіл вже нам давали хліб, вишні, картоплю…»
«…на ранок 2 липня в містечку розпочалась евакуація. «… і це, раніше маловживане слово на довгі роки стало синонімом бідувань, втрат, напівголодного існування, але й надії, що ми виживемо».
«Пізно ввечері вже було чути гарматні залпи,- німці вже зайняли Тернопіль.
3 липня вранці сім’я рушила на вокзал. Але в декількох метрах від ешелону всім довелось лягти на землю, прикривши голову чим попало: німці почали бомбардувати станцію. Коли все скінчилось, перед людьми постала страшна картина: вбита жінка, а поруч розлите молоко, змішане з її кров’ю.»
Український письменник І.Й.Сочивець, який прибув у Волочиськ в другій половині 30-х років, також описує у своєму романі «Містечко над Збручем» події початку липня 1941 року.
«На вокзалі стовпотворіння. Довкола ешелону бігають матері, кричать і плачуть діти, на платформи закидаються вузли, речі. Хтось надривно подає команди, закликаючи до порядку. Але ніхто того не слухає. І над усім уже панує гуркіт розриву снарядів, що доноситься з-за Збруча, вселяючи в серця страх, сіючи паніку. Війна ще невидима. Вона ще за десятки кілометрів, десь між Тернополем і Підволочиськом, але вона вже й тут. Бо невідступно насувається на танках, на літаках, на багнетах окупантів. Сп’янілих на чужій крові, сльозах, на відчутті своєї переваги. Ні, вони, солдати Гітлера, не крокують парадним маршем. Радянські бійці, скільки мають сил, нищать ворога, всівають їх трупами нашу землю. Але й самі падають у нерівному поєдинку. І так буде ще довго».
А вже наступного дня, разом із групою активістів району І.Й.Сочивець вирушив з містечка в напрямку Проскурова.
«Пам’ятаю в нашому гурті виявились: голова райвиконкому Катаєв, редактор «Прикордонного комунара» Хорожський, прокурор Яковлєв, начальник міліції Булкін, другий секретар Кравець, помічник першого секретаря М.С.Черевика Кузима.
У центрі (Фрідріхівки) появився генерал у супроводі свого оточення. Саме над нами висів фашистський розвідувальний літак «рама». Це вже віщувало недобре. М.С.Черевик пішов до генерала, відрекомендувався і, видно натякнув про затію з обороною. На що той відповів досить категорично: «Доки не пізно, змотуйтесь, щоб вашого й духу тут не було». До нас приєднався цукрозаводський Дружкополер, що працював у райкомі завгоспом. Він був з возом і кіньми.
Не гаючи часу ми рушили у напрямку Проскурова. Через Користову, Янушівці (тепер Іванівці), Гарнишівку, Війтівці… у Війтівцях аж до неба піднімалося полум’я палаючих величезних цистерн з бензином. Це вже діяли вказівки Й.В.Сталіна, викладені в його зверненні до народу від 3 липня: все знищувати, зривати, палити, аби не залишати ворогові. У кількох місцях вже гинули у вогні буйні посіви пшениці та ячменю. Що було ближче до шляху, витолочувалось танками, машинами, ногами солдат і незчисленної кількості біженців.
Біля Проскурова дороги були запруджені так, що ми змушені залишити коней і воза, а шукати якогось притулку на платформі чи в товарному вагоні безкінечних составів, що застигли на коліях майже без руху. Це були безпрограшні мішені для фашистських літаків.»
Понад 700 солдатів та офіцерів 45-ї і 49-ї танкових дивізій загинули в нерівному поєдинку в околицях селища Війтівці. У травні 1995 року в смт Війтівці зі східного краю селища, обабіч траси Київ – Львів було насипано Курган пам’яті і встановлено хрест – як данину пам’яті бійцям, полеглим у 1941 році.
Більшість цих героїв залишились для нас безіменними. В експозиції Волочиського районного історичного музею є лише три фотографії учасників оборонних боїв на теренах краю. Це Похвищев К.І. – боєць 49-ї танкової дивізії, Паламарчук С.О. – учасник оборонних боїв на залізничній станції Війтівці та Саламатов О.І. – лейтенант, командир танкового взводу, який був поранений у Волочиську, а після лікувався в госпіталі, з боями пройшов усю війну.
