Волочиськ
Своєму виникненню Волочиськ завдячує тутешнім сприятливим природним умовам і насамперед Збручу. Річка відігравала важливу роль у формуванні навколишнього природного середовища, зокрема ландшафту та рельєфу місцевості.
В результаті археологічних досліджень встановлено, що поселення людських колективів на території сучасного Волочиська виникли задовго до першої згадки про нього, ще у бронзовому віці. В цей час на Сході існували такі могутні держави як Єгипет, Вавилон, Ассирія, Хетське царство, Індія, Китай. В наступні тисячоліття на Збручі продовжують селитися общини наших далеких предків.
Мешканців стародавніх поселень бронзового, раннього залізного віків та слов’ян VII – ІХ ст. не слід вважати засновниками Волочиська, бо з часу існування їх поселення і до наступного заселення території сучасного міста існували з різних причин великі хронологічні розриви на цілі століття. Тому вважатимемо, що засновниками Волочиська були русичі. Котре з поселень часів Київської Русі ХІІ-ХІІІ ст. поклало початок Волочиську можна буде визначити в процесі додаткових археологічних досліджень. Однак, спираючись на археологічний досвід та аналогії, можна допустити, що найранішим з поселень ХІІ-ХІІІ ст. у Волочиську було поселення на пологому березі річки біля північної околиці міста в 150 метрах на північ від ДОТ’а. Тут спостерігається безперервність заселення місцевості з ХІІ ст. до ХІⅤ –ХⅤ і, можливо, ХⅤІ ст.
На даному рівні археологічних досліджень можна стверджувати, що з моменту заснування Волочиська пройшло вже понад 800 років. Він ровесник Ізяслава, Бакоти, Ушиці та інших давньоруських міст і сіл Поділля та Волині. Отже, Волочиськ виник у ХІІ ст. і був прикордонним пунктом Київського князівства на переправі через Збруч.
Період монголо-татарського вторгнення у наші краї в писемних історичних джерелах відображений надзвичайно слабо. Тоді ж Волочиськ опинився у складі Великого Литовського князівства. Литовські князі нічого не змінювали в традиційному укладі життя руського населення, тому волочиська община в ХІV-ХV ст. продовжувала мирно жити зберігаючи свою мову, традиційну православну релігію, звичаї, общинне самоуправління. Волочиськ входив до складу володінь русько-литовських князів.
У ХV-ХVІІ ст. життя у Волочиську зосереджується на плато крутого обривистого берега Збруча західної околиці сучасного міста (вул. Огієнка і вул. Глібова). Волочиськ був значним населеним пунктом на Збручі. Про це свідчить позначення його назви на карті ХVІ – середини ХVІІ ст., складеній французьким інженером Г. Бопланом та події Визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. і пізніше, коли ворогуючі сторони намагалися закріпитися у містечку. Про міцні оборонні укріплення Волочиська свідчить писемна звістка, що якийсь пан Федір Деркач втікав до міста Волочищі, рятуючись від нападу татар у 1602 р. В описі Волочиська 1672 р. сказано, що «містечко оточене земляним валом і частоколом».
На протязі багатовікової історії Волочиська змінювалися його володарі, а з ХV ст. ним володіли князі Збаразькі. Історичні джерела не зберегли свідчень про те, коли Волочиськ ввійшов до складу величезних володінь князів Збаразьких. Перша писемна згадка про те, що Волочиськом володіли князі Збаразькі, і взагалі перша згадка про наше місто, відноситься до 9 липня 1463 р. Після смерті князя Семена Збаразького, Волочиськ у 1518 р. переходить у володіння князя Костянтина Івановича Острозького, як спадок першої дружини Тетяни Гольшанської (донька Семена Збаразького і Анастасії Несвізької). Але незабаром знову повертається до володінь Збаразьких. У 1557 році князь Владислав Збаразький одержав від Речі Посполитої право на закладання у Волочиську містечка, без Магдебурзького права, але з правом проведення ярмарків. В документах 1583 р. Волочиськ називається вже містечком, в якому налічується 135 димів і 675 жителів та збирається податок з 23 «димів ринкових», 70 «димів вуличних», 42 «убогих халуп», 2 різників, 3 перекупок, 2 скоморохів, 3 вільних, 3 пекарів, 3 слуг єврейських, 23 городів, 10 комірників, 8 ремісників, з двох «кіл водяних» (водяні млини) та одного вітряка. У 1631 р. рід Збаразьких занепадає, помирає останній князь Юрій Янушевич і Волочиськ переходить у спадок до їх родичів князів Вишневецьких, але у 1744 р. рід Вишневецьких теж згасає.
У ХVІІ ст. Волочиськ стає одним з торгівельних центрів Подільського воєводства. З 1695 р. Волочиськом володів Юзеф Потоцький завдяки якому містечко отримало свій перший храм – костел Св. Трійці.
В 1772 р. містечко купує Фрідріх (Фредерік) Мошинський. Новий власник засновує волосний банк і школу. У 1775 р. власник містечка Ф.Мошинський одержав від польського короля Станіслава-Августа привілей, що дозволяв ярмарки у містечку напередодні свята Трійці, які мали продовжуватися 6 тижнів. Так як у Волочиську відбувалася значна торгівля, розвивалося ремесло, то містечко мало свою печатку, на якій зображено Св. Агату з пальмовою гілкою у правій руці і чашею з трьома язиками полум’я – у лівій. У Волочиськ завозили дерев’яні, залізні, текстильні і гончарні вироби, а вивозили зерно, худобу, шкіри та ін. Ярмарки Волочиська належали до числа великих, на них з’їздився люд з ближніх волостей Сарнівської, Маначинської, Війтовецької, а також купці зі Збаража і Кремінця. 1793 р. Волочиськ належав до Кременецького повіту Волинського воєводства Королівства Польського. Завдяки припливу до Волочиська ремісників, купців його населення кількісно і якісно зростає.
На протязі своєї багатовікової історії жителі Волочиська не раз потерпали від нападів ворогів. У ХVІ ст. містечко та його округу спустошували, спалювали турки і татари, а у 1580 р. воно було спалене польським військом. Вцілілі мешканці відбудували своє містечко і вже у 1583 р. у ньому було 135 димів. Горіло місто і під час Визвольної війни українського народу 1648-1654 рр., його спустошували польські феодали та татари. Так, у 1649 р. коронний гетьман Лянцкоронський захопив Волочиськ і жорстоко помстився населенню, а татари забирали людей у неволю. Грабували і палили містечко турки під час окупації Поділля в 70-х рр. ХVІІ ст.
У 1848 р. містечко пережило епідемію холери, під час якої померли 112 людей. Під час епідемій, що повторювалися на протязі 40-50-х років ХІХ ст., смертність становила 118% до числа народжених, а у 1854-1861 рр. – 105%. В 1860 р. у містечку налічувалося 2 567 жителів. Єврейське населення складало 49%, а в 1870 – вже 58%. Євреї займалися переважно торгівлею, ремісництвом, були лікарями.
У першій половині ХІХ ст. містечко як посаг від батька Петра Мошинського переходить до графині Йозефи Шембек, а ймовірно з 1860 р. воно належить до володінь графині Анелі та графа Януша Ледуховських, син яких Леон проживав тут до 1919 р.
В кінці ХІХ ст. селяни виконували сезонні роботи на цукровому заводі, на залізниці, в містечкових євреїв. Ті, хто мав коней підробляли перевезенням різних товарів, наприклад, яєць із залізничного вокзалу у містечко та до Підволочиська. Безземельні жителі Волочиська займалися різними ремеслами. В кінці ХІХ ст. в містечку було 35 мулярів, 30 шевців, 15 теслярів, 5 ковалів, 2 кушніра, 1 кравець. 12 жителів торгувало салом. Бідніші займалися перекупництвом: купували і перепродували фрукти, олію, картоплю і т. ін. Щотижня в четвер у Волочиську відбувалися ярмарки, а базари – перед великими святами, здійснювалася щоденна, невелика за обсягом торгівля, продавали переважно продукти. Найбільшим промисловим підприємством у містечку був цукровий завод Акціонерного товариства «Збруч», збудований у 1870 р. Робітники заводу (470 чоловіків і 30 жінок) виробляли продукції на 463 тис. крб. щорічно. А у 1913 р. тут працювали уже 650 робітників, які виробляли 50 тис. пудів (800 тонн) цукру на рік. Робочий день тривав 11-12 годин, денна зарплата робітника становила 43 коп., а робітниці – 24 коп. На горілчаних заводах великого землевласника графа Л.Я.Ледуховського у Волочиську і Користовій працювали 12 робітників. Свій пивоварний завод, який виробляв 9000 відер пива на рік граф здавав в оренду. Окрім того він володів водяним млином у Волочиську. Власник цегельних заводів М.Беренштейн здавав їх в оренду М.Ш.Гольперину, який, у свою чергу, здавав власну фабрику з виготовлення дерев’яної стружки і пакувальних ящиків (33 робітники) орендатору Д.Коренблату. Паровими млинами у Волочиську і Маначині володів Т.П.Дичик, а водяними – родичі Мельники у Волочиську і на хуторі Морозівка (с. Поляни).
ЗД станція Волочиськ початок 20 ст.
У різні періоди у місті діяли різні підприємства, одні закривалися, інші відкривалися. На початку ХХ ст., крім вже згаданих підприємств, у Волочиську діяли миловарний та свічковий заводи, тютюнова та дзеркальна фабрики, фабрика залізних печей, шевська артіль, броварня та інші дрібні підприємства. Горілчані заводи діяли у Волочиську та Користовій. У 1913 р. у містечку налічувалося 190 приватних крамниць, кілька десятків заїжджих дворів.
Ріст чисельності жителів Волочиська припадає на період посиленого розвитку його економіки, починаючи з 70-х років ХІХ ст., коли сюди була прокладена Південно-Західна залізниця. В 1889 р. у Волочиську нараховувалося 380 дворів, 2 православні церкви і одна капличка, римо-католицький костел і капличка, єврейська синагога і два молільних будинки, притулок для бездомних, школа, аптека, 10 заїзних дворів, 2 трактири, свічковий завод. За десять років місто збільшилося і в 1899 р. налічувало 510 дворів. У 1887 р. Волочиськ мав деяке самоуправління, відомо, що містечковим старостою у 1887-1888 рр. був міщанин Є.О.Кізюта. У 1887 р. жителів у Волочиську було 2 731, у 1895р. – 3 382, у 1897 р. – 4 463, у 1900 р. – 6 716. Якщо до цієї кількості населення дорахувати прикордонників та військовослужбовців армійських частин, козаків, жандармів, поліцію, які жили у Волочиську постійно, то чисельність жителів Волочиська, очевидно становила понад 15 тис. чол.
Також тут постійно жили навколишні поміщики зі своєю прислугою Н.П. Алейникова, І.О. Малинський, В.М. Бухарін, Д.А. Прушинський, М.Ф. Сокольницька і найбагатша сім’я графів Ледуховських, котрим належало понад 4 тис. га землі у Волочиську, Фрідріхівці, Маначині, Гарнишівці, Лозовій, Мисловій, Користовій, Бальківцях, Вочківцях.
Перші документальні свідчення про можливе існування церкви у Волочиську відносяться до середини ХVІІ ст. Документ 1648 р. сповіщає, що у Волочиську був православний священик. У 1878 р. в нашому місті знайшли дзвін, вагою 5 пудів з написом про те, що він відлитий у 1650 р. для Успенської церкви Волочиська. Можна допустити, що перша Успенська церква у місті була споруджена в кінці ХVІ – на поч. ХVІІ ст. А так як вона, скоріш за все, була дерев’яною, то під час Визвольної війни українського народу 1648 – 1654 рр. її могли зруйнувати. Церква могла згоріти від випадкової пожежі, як це часто бувало в ті часи.
На основі архівних документів священнослужитель М. І. Теодорович стверджує, що у 1743 р. у Волочиську була збудована дерев’яна Успенська церква на кошти прихожан і її знесли «за ветхістю» у 1886 р. У 1853–1860 рр. у місті спорудили кам’яну Покровську церкву на кошти графині Шембек.
Той самий Теодорович, який досконально знав історію та систему народної освіти на території Волинської губернії, писав, що спочатку у Волочиську школи при церкві не було, «охочих до грамоти дітей віддавали в науку до причетника (псаломщик, дячок), де і навчалися церковній грамоті. Поступово число учнів – дітей збільшувалося і утворилося при церкві поселенська школа. Благочинний 4-ого округу священик Пекарський, після обстеження Волочиського приходу, рапортом від 19 червня 1863 р. доповідав Консисторії, що поселенська школа у цьому приході розмі-щується в будинку псаломщика і учнів в ній чоловічої і жіночої статі – 63 «и успехи нехудые».
Окрім парафіяльних і державних шкіл відкривалися приватні. Так, у 1801 р. граф Ф.Мошинський у Волочиську відкрив духовне народне училище, в якому навчалися 100 учнів. Курс навчання становив 2-4 роки. Вчителями були селянин І.Ісідор, який закінчив Острозьке училище і його помічник В.Х.Мусорін.
1 вересня 1876 р. у Волочиську і Фрідріхівці були відкриті дві церковно-парафіяльні школи які переведені в духовне підпорядкування 10 листопада 1890 р. Вони були платні, тому недоступні для бідноти. Діти євреїв вчилися в окремій школі. Пізніше була відкрита школа грамоти на кошти громади. У 1892 р. у школі навчалися 45 хлопчиків і 12 дівчаток. У Фрідріхівській школі грамоти навчалися 31 учень. Дітей у цих школах спочатку навчали селяни і міщани, котрі закінчили місцеве однокласне училище, а потім – вчителі з середньою освітою. Зарплата вчителя Волочиської школи грамоти становила 90 крб. на р., а у Фрідріхівці – 60 крб. Кошти на утримання шкіл виділяла громада. У школах діти навчалися 2-3 роки, а потім продовжували навчання в народному училищі.
У 1891 р. Волочиська школа грамоти була перейменована в жіночу школу.
Навчання в церковно-парафіяльних школах та школах грамоти починалося після завершення осінніх польових робіт і закінчувалося з початком весняних польових робіт.
Серед простонароддя церковного приходу Покровської церкви 204 прихожан уміли читати і писати, 121 – лише читати.
При Покровській церкві була бібліотека, книгами якої користувались прихожани. Бібліотека налічувала 472 книги і брошури – 228 назв. У 1882р. бібліотека значно поповнилася книгами з власної бібліотеки приходського священика Ф.Рибчинського після його смерті. Завідував бібліотекою священик П. Каролінський, котрий був законовчителем місцевого народного училища. Крім того, жителі Волочиська купували на базарі у книгонош книги та брошури світського змісту, в т.ч. твори Л.Толстого. Чиновники вокзалу та митниці дарували малоімущим та бідним книги, підручники з географії, арифметики та ін., журнали.
1 січня 1897 р. у Волочиську було відкрите залізничне однокласне училище, у якому навчалися 31 хлопчик і 24 дівчинки. Щорічно управління Південно-Західної залізниці відпускало на розвиток училища 1210 крб. Відомі імена педагогів училища: вчителька К.І.Подрєзова; вчитель закону божого В.П.Сименович; співи викладав диякон І.Карниковський. До Першої світової війни у Волочиську діяли двокласна школа, в якій навчалися 280 учнів, і парафіяльне училище, на утримання яких держава виділяла 2 440 руб. Батьки учнів вносили додатково плату за навчання.
В 1911р. Ю.І.Іванова відкрила приватне училище 2-го розряду. В училищі навчалися 39 дівчаток. Російську і німецьку мови викладала вчителька О.Рейтер, географію і арифметику – В.Рогожнікова, історію і французьку мову – Т.Петрова, закон божий викладав священик В.Пахомович.
Після приєднання нашого краю до Російської імперії цариця Катерина ІІ видала указ про утворення нової системи митниць у Жванці, Гусятині, Радзивілові, Володимирі і Волочиську. Спочатку важливішою була митниця у Радзивілові, а коли у 1870р. до Волочиська збудували Південно-Західну залізницю та з’єднали її у Підволочиську з залізницею Австро-Угорщини (нині Львівська залізниця), то перше місце серед згаданих митниць зайняла Волочиська, що стала першокласною.
Після поділу Правобережної України на губернії Російської імперії, Волочиськ ввійшов до Старокостянтинівського повіту Волинської губернії, адміністративним центром якої був Житомир й став адміністративним центром однойменної волості. У Волочиську, як важливому прикордонному пункті держави, були зосереджені різні державні установи, чиновники, поліція, жандар
ми. Тут знаходилася прикордонна поштова контора, котра відправляла і приймала пошту як всередині імперії, так і з-за кордону. Поштові відправлення щоденно перевозили у двох спеціальних поштових залізничних вагонах.
У містечку було дві телеграфні станції, одна з них урядова. Між іншим, урядові телеграфні станції були лише у Старокостянтинові, Шепетівці, Славуті і Волочиську. Волочиський урядовий телеграф відправляв і приймав телеграм набагато більше ніж інші телеграфи. Наприклад, у 1880-1883 рр. він відправляв і приймав щорічно більше 9 тис. міжнародних телеграм.
Медичну допомогу населенню міста надавали дільничний лікар і три «вільнопрактикуючі» лікарі. Пологи у породіль приймали повивальні бабки і акушерки. Працювали тут чотири зубних лікаря, аптечний склад і гомеопатична аптека.
Після другого і третього поділу Польщі між Австрією, Пруссією і Росією, по р.Збруч проліг державний кордон між Росією і Австро-Угорщиною, Волочиськ став прикордонним містечком, одним з важливих воріт на заході Російської імперії. Було запроваджено прикордонну сторожу. Прикордонники майже на 150 років стали важливою частиною населення містечка, внесли свій вклад в його життя і розвиток. Спочатку, кордон охороняли напвірегулярні формування прикордонної сторожі. У 1893 р. згідно указу імператора Олександра ІІІ почалося формування Окремого корпусу прикордонної сторожі Російської імперії. У містечку дислокувався штаб Волочиської бригади 4-го Київського окремого округу прикордонної сторожі у складі чотирьох прикордонних загонів: Волочиського, Тарнорудського, Ожиговецького і Щаснівського. Очевидець М.І.Теодорович писав, що «над самою річкою в містечку побудовані казарми з конюшнями для Волочиської бригади прикордонної сторожі і кам’яний будинок для офіцерів. При в’їзді у Фрідріхівку, зі східного боку в останній час спорудженні дерев’яні бараки (на час таборів) і величезна кам’яна споруда казарм для солдатів прикордонної сторожі, з такою ж величезною кам’яною конюшнею».
Одним з основних завдань прикордонників була боротьба з контрабандою товарів, бо контрабандна торгівля наносила велику шкоду економіці держави. Ще одним підпільним промислом місцевих жителів було проведення через кордон людей, котрі з різних причин не могли пройти легально через прикордонний пропускний пункт.
В процесі наростання революційної ситуації в Росії 1904-1905рр. з-за кордону через Волочиськ ринув потік нелегальної політичної літератури. З 1901 по 1910 р. через наш край в Росію з Німеччини залізницею й сухопутним шляхом таємно транспортувалась газета «Іскра».
Волочиські прикордонники та чини митниці були одними із ініціаторів спорудження церкви Св. князя Олександра Невського поблизу залізничного вокзалу (1888-1892). Прикордонники збирали кошти на будівництво зі своєї зарплати.
В планах оборони імперії Волочиську відводилася важлива роль. Крім прикордонників тут дислокувалися різні військові частини російської армії. Наприклад, у 1898 р. в містечку квартирував батальйон 46-го Дніпровського піхотного полку. у якому служив підпоручик О.І.Купрін, відомий письменник. П’ять величезних казарм для солдатів батальйону Дніпровського полку розташовувалися поблизу Покровської церкви, що біля залізничного вокзалу. У нашому місті дислокувався також 45-й Азовський піхотний полк, і Стародубський драгунський полк. Очевидно, попередником цього полку був Стародубський полк українського козацтва ХУІІІ ст. переформований у регулярний драгунський полк. Казарми полку довго називалися у місті «Стародубськими», навіть тоді, коли полку там вже не було.
Особливо багато війська у Волочиську було перед початком та під час Першої світової війни та Визвольних змагань. Завдяки залізниці. місто стало пунктом зосередження військ, штабів, різних тилових армійських служб. Звідси здійснювалося постачання діючої армії, тому тут знаходилося багато складів озброєння, боєприпасів, продовольства і величезної кількості різного військового майна.
З перших же днів оголошення війни з Німеччиною та Австро-Угорщиною, коли регулярна армія ще не розпочала воєнні операції. волочиські прикордонники висилали на ворожу територію розвідувальні та диверсійні групи, котрі руйнували телефонні, телеграфні лінії, переривали рух на залізницях і т.п.. З прикордонників було сформовано бригаду для операцій на фронті. Деякий час містечко було прифронтовим. Тут планував бойові операції знаменитий генерал О.О.Брусилов. Цар Микола ІІ був присутній на одній з нарад штабу генерала. У Волочиську знаходився штаб ХІ-ї російської армії, якою командував генерал Сахаров.
В 1917 р. у Волочиську дислокувалися частини 5-го армійського корпусу ХІ російської армії. Після Лютневої революції солдатські маси та революційно настроєні офіцери вибрали Військово-революційний комітет на більшовицькій платформі, а прибічники Центральної Ради – свій комітет. Газета «Клич 5–го армейского корпуса» сповіщала, що «10-го грудня 1917 р. змовники з числа офіцерів українців, які групувалися навколо Української Ради, зробили спробу нападу на ВРК 5-го армійського корпусу. Але їхня спроба перетягнути на бік УНР військових провалилася. Згодом до Волочиська прибули більшовицькі частини й заарештували керівників Української Ради.
Після підписання Брестського миру війська Центральної Ради разом з німцями вигнали з Волочиська більшовицькі війська. Німці окупували Україну. Після евакуації німців до Німеччини, у Волочиську встановилося тимчасове безвладдя, чим і скористалися не лише міщани та навколишні селяни, але й жителі більш віддалених територій нашого краю розграбувавши склади зі зброєю і боєприпасами на німецьких військових складах залізничної станції Волочиськ».
В умовах Громадянської війни на Україні основні воєнні операції здійснювалися переважно вздовж залізничних шляхів. Це пояснюється зміною тактики і стратегії війни, внаслідок того, що ворогуючі сторони не мали таких масових армій, як під час Першої
світової війни, тому суцільного фронту не було. Основними напрямами руху військ і воєнних операцій стали залізничні шляхи, так було зручніше перевозити війська та озброєння, а у випадку невдачі, відступаючи, можна було швидко відірватися від противника. Тому Волочиськ був ареною збройної боротьби на протязі 1918 – 1920 рр. Місто багато разів переходило із рук в руки різних армій і військових формувань. Противники намагалися утримати або захопити цей важливий стратегічний пункт на кордоні. На навколишніх полях ще й нині можна знайти гільзи від патронів та осколки снарядів того часу.
Військовий діяч часів Громадянської війни В.А.Антонов-Овсієнко писав, що 1-го травня 1919 р. Червона Армія визволила Волочиськ. При цьому було захоплено 108 гармат, 100 вагонів снарядів, 15000 гвинтівок, 60 вагонів заліза. Цей факт підтверджує генерал армії Української Народної Республіки О.І.Удовиченко: «Більшість складів Української Армії залишилися на території України (в тому числі у Волочиську) і вони потрапили до рук Червоної Армії. Армія УНР відступила на правий берег Збруча, а Червона Армія укріпилася на лівому березі річки, на старому кордоні між Австрією і Росією. Керівництво Директорії на чолі з С. Петлюрою знаходилося у м. Тернополі. Радянський уряд України пропонував С.Петлюрі провести демаркацію держаного кордону по р.Збруч.
31 травня 1919 р. почався наступ армії УНР на чолі з С.Петлюрою і війська Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Зав’язалися бої під Волочиськом. Чигиринський полк Червоної Армії, що обороняв Волочиськ, внаслідок своєї слабкої боєздатності відступив з містечка. В зв’язку із загрозою армії генерала Денікіна, полки червоних змушені були відступати на Проскурів і Жмеринку. В кінці листопада 1920 р., в результаті нового наступу Червона Армія вийшла на Збруч і її частини вступили до Волочиська. В оперативному зведенні польового штабу Реввійськради Республіки відмічалося, що «з нальоту нами взятий Волочиськ… У Волочиську захоплені 2 бронепоїзди, 8 гармат, більше 130 кулеметів і велику кількість трофеїв з ешелону з паровозами. Частини УНР відійшли за держкордон в районі Волочиська і Тарноруди».
У 1920 р. державний кордон встановився по Збручу, тепер уже з Польщею, Волочиськ знову став прикордонним містечком.
Ні в Україні, ні в Росії, ні в країнах Європи не ставилося під сумнів проходження кордону по Збручу, як спадкового. Наприклад, пунктом другим договору, укладеного у Бресті 09.ІІ.1918 р. між Німеччиною і Українською Народною Республікою, передбачалося, що «між Австро-Угорщиною з одного боку і Українською Народною Республікою з другого боку… лишаються межі, які були перед війною між Австро-Угорщиною і Росією».
Скільки не палили наше місто вороги, скільки разів не руйнували його, скільки не винищували мешканців, а Волочиськ знову і знову піднімався з попелу як гордий і невмирущий птах Фенікс. На Поділлі відомо багато стародавніх поселень і городищ, до яких після татарського погрому жителі не поверталися, а на попелищі нашого міста життя постійно відроджувалося, видно дорогим і рідним було воно для наших славних предків та дуже вигідне місце у нашому краї воно займало.
Більшість промислових підприємств Волочиська мали загально районний характер. 20-і роки були відбудовним періодом промисловості району, а у 30-х рр. вони переживали реконструкцію, забезпечувалися не лише новими машинами та механізмами але й запроваджувалася нова технологія виробництва, в результаті цих нововведень підвищувалася продуктивність праці, збільшувалося виробництво продукції. Одним із найбільших промислових підприємств Волочиська 30-х років був цегельний заводи. Йому відводилася важлива роль в розбудові народного господарства району, розгорталося будівництво і потреба в цеглі постійно зростала, завод нарощував виробництво будівельного матеріалу. Так, у 1928 р було випущено 1,5 млн. штук цегли, у 1929 – 2 млн. , у 1934 р. – 4 млн. У 1932 р. директором цегельного заводу був Блат, до квітня 1938 р. – Комісаржевський, потім – Штуха, а у 1941 р. – Печений. У травні 1932 р. директор Блат зобов’язався , що завод буде випускати 14 тис. цеглин щоденно.
Важка і виснажлива праця на цегельному заводі була причиною великої плинності робітників, виникали проблеми у забезпечені підприємства робочою силою. Щоб вийти з цього важкого становища, районне начальство зобов’язало колгоспи навколишніх сіл виділяти для роботи на заводі сезонних робітників. Але ці заходи не набагато покращили ситуацію. У березні 1941 р. районна газета опублікувала замітку директора заводу Печеного по те, що завод забезпечений робочою силою лише на 65%, навколишні колгоспи зволікають з виділенням сезонних робітників.
Крім випуску цегли завод одержав завдання на випуск глиняних мисок, тому створили спеціальний гончарний цех. У березні 1941 р. гончарний цех виконав завдання з випуску мисок на 179%.
В історії заводу є і трагічна сторінка – під час Великої Вітчизняної війни німецькі фашисти розстрілювали євреїв саме на території цегельного заводу.
Ще одним об’єктом районного масштабу була Волочиська інкубаторна станція. Працівники станції займалися виведенням курчат для колгоспів. Колгоспні птахоферми здавали пташині яйця на інкубатор і одержували курчат. Про продуктивність станції свідчать такі її показники за 1936 р.: на 1 травня було закладено 112.021 яйце, і з них виведено 32.520 курчат, тобто 29%.
На початку 1941 р. розпочалась реконструкція цукрового заводу, метою якої було збільшення об’єму переробки буряків до 15 тис. ц за добу. але здійснення цих планів було перерване більш як на три роки, через окупацію території нашого краю німецькими військами.
До 1932 р. у Волочиському районі була лише одна МТС – Війтовецька – вона не могла забезпечити весь район хліборобською технікою, тому в 1932 р. у Волочиську відкрили другу МТС. Вона розміщувалася біля залізничної станції Волочиськ. Основу техніки підприємства складали 20 тракторів потужністю 15-30 кінських сил, різних марок але переважно марки ХТЗ. Це були прості за своєю конструкцією витривалі машини. Трактори були без кабіни для тракториста, на металевих колесах.
Волочиська МТС обслуговувала 23 колгоспи прикордонної смуги району та сіл Завалійки, Гарнишівка, Маначин, Рябіївка, Клинини, Кушнирівка, Нова Слобідка. Парк машин і механізмів МТС постійно поповнювався, у 1933-1934 рр. вона мала у своєму складі 34 трактори ХТЗ, 8 більш удосконалених тракторів марки «Універсал» (У-2), 2 гусеничних потужних трактори «Челябінськ», 20 автомашин, 4 зернозбиральні комбайни, 7 молотарок, 4 тракторних жатки, 17 культиваторів та інші сільськогосподарські механізми. У 1937 р. лише машин в МТС було 80 одиниць. У 1941 р. в МТС було 12 тракторних бригад.
У 30-х роках в СРСР значної популярності набрала кампанія під лозунгом «Дівчата – на трактор». У Волочиській МТС організували бригаду з дівчат-трактористок на чолі з бригадиром Ксенею Годованець. Передовики-трактористи стали учасниками Всесоюзної виставки досягнень народного господарства СРСР у м. Москва і були занесені до Почесної книги виставки.
Крім оранки, посівної, обробітку та збирання цукрових буряків, механізатори Волочиської МТС сіяли зернові, бобові, скошували дозрілі хліба, молотили на молотарках або збирали комбайнами, здійснювали грейдерування доріг.
Дуже важливим соціально-економічним об’єктом Волочиська 20-30-х років була його залізнична станція, вона була запорукою його економічного і культурного розвитку.
Волочиська залізнична станція була складним організмом, велика кількість людей обслуговувала колію, локомотиви, поїзди, депо, рампи, склади, пасажирський вокзал. Тут день і ніч вирувало життя. Про масштаби діяльності залізничників свідчать такі дані: на станцію приймали два вантажні потяги щодоби, на протязі року завантажували більше трьох тисяч залізничних вагонів. До Волочиська привозили промислове обладнання, сільськогосподарські машини, метал, вугілля, деревину, цемент, камінь, промислові товари для населення і багато іншого. З Волочиська відправляли зерно, овочі, худобу, свиней, овець, птицю, цукор, цеглу та іншу сільськогосподарську і промислову продукцію.
У нас немає даних про загальну кількість залізничників Волочиська але якщо взяти до уваги, що у 1941 р. 70 жінок очищували залізничну колію від снігових заметів, то можна допустити, що на залізниці Волочиська працювали кілька сотень людей. Залізничники мали свій клуб, у якому щовечора та у вихідні проводили дозвілля дорослі і діти, відбувалися театральні вистави художніх колективів. На станції була також громадська лазня. Працювала крамниця, яка приймала для перепродажу крам, старий і новий одяг тощо.
Після возз’єднання Західної України з СРСР ст. Волочиськ стала транзитною, залізничники почали приймати набагато більше потягів. У 1940 р. щодоби на станцію прибували 30-40 потягів, набагато збільшився потік вантажів на ново приєднанні землі та за кордон.
20-ті рр. – це період становлення промисловості Волочиська. Стали до ладу цукровий та цегельний заводи, виникли нові промислові артілі, налагоджувалося комунальне господарство, культурне життя мешканців.
У 1923 р. Волочиськ став адміністративним центром однойменного району Проскурівського округу Кам’янець-Подільської губернії. Тут були зосереджені різні районні державні установи районна рада, виконком, суд, міліція, пошта, районний телеграфно-телефонний вузол, районний будинок культури, бібліотека, знаходилися різні районні підприємства, наприклад, «Заготзерно», «Заготконтора», контора «Укрторгплодоовоч». Щодня до районного центру у різних справах прибували багато людей. У 30-х рр. в містечку вирувало життя.
З розвитком промисловості та сільського господарства покращилося побутове обслуговування мешканців міста. Ремісники Волочиська були організовані у виробничі артілі. Артіль «Прикордонний харчовик» виготовляла ковбаси, хліб, мінеральну воду, безалкогольні напої, працювала містечкова хлібопекарня.
До 1934 р. в СРСР діяла карткова система на продукти. 1 кг пшеничного хліба коштував 1.85 крб., 1 кг борошна пшеничного коштував 2.40-3.20 крб. (залежно від сорту), а 1 кг борошна житнього – 2.20 крб. Крупи гречані коштували 4.75 крб., перлові – 2.80, ячмінні – 2.30, пшоно – 2.70, горох – 4.30, макарони – 4.80, рис – 10 крб. за 1 кг. Постановою Ради Народних Комісарів СРСР з 1 січня 1935 р. карткову систему було скасовано. У вересні 1935 р. постановою уряду держави були знижені ціни на основні продукти харчування. Хліб житній коштував 60 коп. за 1 кг, пшеничний – 95 коп., пшоно –1.50 крб., крупи гречані – 3.80 крб., макарони –3.20 крб., рис – 4.00-3.50, яловичина І-ІІ сорту – 7.00-4.30, ковбаса чайна І сорту – 9.40, «полтавська» – 15.50, цукор – 4.20, олія – 13.00, маргарин – 9.50, масло коров’яче – 13.50.
До послуг жителів містечка та приїжджих були різні заклади громадського харчування: їдальні, чайні, буфети, ресторан. Великим підприємством побутового обслуговування населення районного масштабу була артіль «Труд». Ремісники артілі виготовляли та ремонтували взуття. Вони постійно розширювали своє виробництво на території району. Наприклад, якщо у 1938 р. артіль мала 15 філій у селах по ремонту взуття,то у 1939 р. – вже 24 філії. Крім виготовлення та ремонту взуття в артілі організували пошиття одягу та виробництво сіток, доріжок. У квітні 1941 р. на вул. Леніна (тепер Слави) артіль відкрила цех по ремонту і фарбуванню одягу і тканин.
Волочиська артіль «Чуні» виготовляла захисне взуття для шахтарів, артіль «Відродження» – дзеркала, кравецька артіль шила одяг на замовлення населення.
Міська перукарня обслуговувала не лише жителів Волочиська але й селян з навколишніх сіл. А оскільки у селян весь рік не було грошей, то перукар Фойгельман заключив договір з колгоспами Волочиська і Мислової на обслуговування колгоспників, за це колгоспи нараховували йому трудодні.
